Невеличке село Поляна — справжній бальнеологічний курорт, який дивує гостей чистим повітрям, фантастичними краєвидами Карпат, що так і просяться на фото, та цілющими водами.
Мінеральні курорти Закарпаття розташовані так, що їх зручно відвідувати гамузом, влаштувавши невеличке турне містами та селами. Сівши на прямий поїзд з Києва, Львова чи Одеси, ви опинитесь у районному центрі — Сваляві. Віддавши належне свалявським мінеральним водам, сідайте на автобус до Солочина, їхати недалеко. Подорож буде цікавою навіть взимку, адже в Солочині є лижні траси. Спробувавши п’янкої води з джерела “Вовків квас”, не зупиняйтесь, а рушайте далі — до села Поляна. Від Солочина до нього — не більше 4 км. Таку відстань можна подолати навіть пішки — за умови, що ви любите прогулянки и погода сприяє милуванню карпатськими краєвидами.
Поляна лежить у вузькій, оточеній лісами долині. З одного боку села здіймається Полонинський хребет, з іншого — Вигорлат-Гутинський, неподалік розташований Уклінський перевал. Хоча через Поляну проходить траса, більшість вантажних перевезень здійснюються іншою дорогою, тож в селі тихо і повітря не отруюють вихлопи з вантажівок. Тут зустрічаються не лише 2 гірські хребти, але й 2 річки: Мала та Велика Пиня утворюють в межах села одну з приток Латориці — Пиню (так, назви “різноманітні”). Мабуть, число “2” має для Поляни якесь магічне значення, адже село прославилось в якості бальнеологічного курорту завдяки двом санаторіям: “Поляна” та “Сонячне Закарпаття”.
“Поляна” — найстаріший діючий санаторій на закарпатських землях, він приймає курортників вже понад 130 років. Але й “Сонячне Закарпаття” не пасе задніх, цей заклад довго був одним із чільних місцевих гастроентерологічних санаторіїв.
Одна зі складових неповторного магнетизму Закарпаття — сива історія, що чекає на туристів буквально біля кожного каменю. Чимало сіл, що туляться по гірських схилах, мають історію більш давню, ніж інші великі міста та столиці. От і на території сучасної Поляни люди жили ще в II ст. до н.е., а перша документальна згадка села датується XII сторіччям. Поляною пройшлась монголо-татарська навала, після чого на місці будинків лишився самий попіл. Пізніше село переходило до угорських та австро-угорських аристократів, аж доки не перетворилось на власність графів Шенборнів. Саме за часів панування Шенборнів пішла мода на “лікування водами”, і в селі почали з’являтись цехи з розливання мінеральної води, а в період між 1842 і 1911 роками “Поляна Квасова” 21 раз здобувала відзнаки на міжнародних конкурсах. У цей же період на берегах Малої та Великої Пині почали будувати приміщення для приймання мінеральних ванн, так що на початку XX століття Поляна була модним європейським курортом. Ну а далі ви знаєте: Перша і Друга світові війни, радянська влада — для чого радянській владі європейський курорт?..
З назвою села і його історією пов’язана легенда. Начебто прийшов один чоловік на поляну, де ще не стояло хиж, та почав ґаздувати. Купив він собі овець на пасовище, і відправив сина на полонину їх пасти. Поки хлопчик випасав овець, навчився вправно трембітати, так що чули його було за 35 км. Тож була у них з батьком домовленість: якщо прийдуть опришки та поженуть овець, син мав попередити батька трембітою. Раз восени на полонині дійсно з’явились опришки та покрали маржинку. Почувши голос трембіти, батько взяв сокиру та рушив по слідах худоби. Йшов довго, аж побачив загін з вівцями та опришків, що як раз запікали одну з тварин на вечерю. Але розбійників було аж дванадцять! Відійшов чоловік у затінок, та почав думати, як подолати опришків, аж побачив ствол поваленого бука. Взяв він бука на плечі — та кинув опришкам на ноги, після чого повідтинав їм голови сокирою.
У цієї “доброї” легенди про перших жителів Поляни є не менш “добре” продовження, в якому з’являються песиголовці — міфічні люди-велетні, якім приписували надзвичайну жорстокість та хіть до людської крові. Начебто песиголовці вкрали дружину того самого сина, що так гарно вмів трембітати. А коли той пішов її шукати, за ним поплентався пес, з яким вони зазвичай пасли отари. Довго довелось юнакові шукати свою кохану, а коли розшукав, побачив, що вона обіймається з песиглавцем. Легінь схопився з викрадачем, але той був надто сильним, та ще й дружина підступно почала бити свого чоловіка поліном… (Мабуть, нелегке було подружнє життя, інакше складно уявити, чого б це їй так сподобалось жити з напівдемоном із собачою головою). Виручив зі скрути чоловіка пес, який кинувся на суперника і роздер йому черево. Після чого легінь вбив сокирою власну дружину — і повернувся додому. Згодом він одружився вдруге, і от від тої родини і пішло село Поляна.
Чесно кажучи, після таких історій не дуже тягне знайомитись з пращурами оцих панів з сокирами, але легенда — тільки легенда. Сучасні жителі Поляни врівноваженні, привітні та завжди раді гостям.
